У книзі „Фабрикування згоди: політична економіка ЗМІ” (Manufacturing Consent: The Political Economy of the Mass Media) Ноам Чомськи та я запропонували „пропагандистську модель”, що може слугувати основою (framework) для аналізу та розуміння того, як відбувається робота мейнстрімових американських ЗМІ та чому вони функціонують у такий спосіб. На нас справила велике враження та регулярність, з якою медіа діють на досить обмеженому полі припущень, вкрай залежать від інформаційних джерел, підконтрольних елітам, і сприймають їх недостатньо критично, а також беруть участь у пропагандистських кампаніях, які сприяють втілення інтересів еліт. Намагаючись пояснити це явище, ми почали вишукувати структурні фактори, які є єдино можливою причиною систематичної поведінки та (поясненням) моделей, за якими реалізуються певні дії (performance patterns). Зазвичай під час мейнстримових дебатів з приводу упередженості медіа пропагандистська модель не згадується, оскільки її головним припущенням є те, що ЗМІ слугують антидемократичним цінностям. На таких дебатах здебільшого звучать голоси консерваторів, що критикують медіа за надмірний лібералізм і суперницьке ставлення (adversarial stance) до уряду та бізнесу, та центристів, що відкидають звинувачення у змагальній налаштованості та стверджують, що поведінка медіа є чесною та відповідальною. Виключення перспектив, пропонованих пропагандистською моделлю, цікава ще в одному плані, а саме з огляду на те, що ці перспективи відображають тривалий в часовому плані та широко підтримуваний всіма елітами погляд про „печально відому короткозорість мас” (Bailey 1948: 13) та те, що „бідняки часто дбають виключно про власні інтереси” (Lasswell 1933: 527), тож „наші державні мужі мають свідомо обдурювати (deceive) їх” (Bailey 1948: 13), і що вони „можуть управлятися лише класом, що має спеціальні навички та чиї особисті інтереси виходять за межі власної домівки (beyond the locality)” (Walter Lippmann 1921: 310). Згідно з поглядами Ліпмана, „фабрикування згоди” елітарним класом вже давно перетворилося на „свідоме мистецтво та регулярний інструмент народних урядів з 20-х років” (Lippman 1921: 248). Певна річ, фабрикування згоди „спеціалізованим класом”, що може переважити короткозоре бачення мас, має закріпити за таким класом контроль над ЗМІ. Політолог Томас Фергюсон стверджує, що великі ЗМІ, „контрольовані великими інвесторами, що прагнуть максимізувати власні прибутки, не заохочують до поширення новин та аналітичних матеріалів, що можуть призвести до вибуху народного гніву і, ймовірно, дій уряду, що шкодить інтересам всіх великих інвесторів, включаючи і себе” (Ferguson 1996: 400). Інший політолог Бен Пейдж (Ben Page) висуває докази про існування загального „провалля між елітами та масами”, що „прості громадяни у порівнянні з елітами, які формують зовнішню політику” виказують набагато менше ентузіазму щодо застосування сили за межами країни, економічної та (особливо) військової допомоги чи продажу озброєння та угод про вільну торгівлю. Середній американець набагато більше від еліт, що лобіюють зовнішню політику, переймається про робочі місця та статки вдома”. (Page 1996: 118). Пейдж завважує, що „проблема з публічним обговоренням певних тем набагато ускладнюється, коли офіційні особи обох партій і більшість мейнстрімових медіа мають ідентичні позиції між собою, які протистоять позиції громадськості” (Page 1996: 119). Пропагандистська модель пояснює „провалля між елітами та масами” та ворожість еліт та центральних ЗМІ до такого способу пояснення стану речей, а також відмову взяти її до уваги під час дебатів, і чітко зазначає, що таке провалля є ганьбою, адже викриває те, що ЗМІ служать корпоративних інтересам еліти. У цій статті я описуватиму пропагандистську модель, дам відповіді на деякі критичні закиди, спрямовані проти неї, і розгляну те, як використовували нашу модель упродовж десятиліття після першої публікації книги. Також надам деякі приклади того, як пропагандистська модель може допомогти у поясненні природи медійного висвітлення важливих політичних подій 90-их років.
( читати далi ) |